Наложниця чи дочка? Про слова, якими не можна говорити про Церкву
Архонт Константинопольської Церкви уподібнив УПЦ «наложниці» Москви. Але в святителя Епифанія Кіпрського «наложниці» – це єресі.
9 вересня 2026 року архонт Вселенського Патріархату Ілія Даміанакіс опублікував статтю «A Parody of Canonical Order», спрямовану проти митрополита Черкаського і Канівського Феодосія. Про її аргументи в СПЖ уже писали. Але одне місце в ній заслуговує на окрему розмову, бо мовиться в ньому вже не про канони й юрисдикцію, а про мову, якою можна або не можна говорити про Церкву.
Нагадаємо, що стаття архонта вийшла у двох версіях – англійській і грецькій. В англійській архонт пише: «Ukraine is a daughter of Constantinople, not a mistress of Moscow», тобто Україна – дочка Константинополя, а не коханка Москви. Наприкінці статті думка повторюється жорсткіше: «Ukraine is not Moscow's ecclesiastical mistress», тобто «Україна не церковна коханка Москви». У грецькій версії ті самі фрази звучать так: «Ἡ Οὐκρανία εἶναι θυγάτηρ τῆς Κωνσταντινουπόλεως, οὐχὶ παλλακὶς τῆς Μόσχας» і «Ἡ Οὐκρανία δὲν εἶναι ἐκκλησιαστικὴ παλλακὶς τῆς Μόσχας».
На перший погляд це просто переклад, і англійське «mistress» збігається з грецьким «παλλακίς». Але насправді це різні слова. Більш того, між ними – прірва.
Річ у тім, що для англомовного читача «mistress» – грубувата побутова метафора: утриманка, коханка, жінка в позашлюбному зв'язку. Це слово образливе, але в нього немає жодної богословської історії. А ось грецьке «παλλακίς» – це слово, яке ми зустрічаємо в Біблії та в отців Церкви. І в цього слова є точне екклезіологічне значення, закріплене святим, якого особливо шанують у грецькомовному світі. Освічений грецький церковний читач про це знає, і питання про те, що саме сказано в грецькій версії, стає вже питанням не стилю, а богослов'я.
Що таке παλλακίς у Писанні
У Септуагінті слово «παλλακή» або «παλλακίς» трапляється десятки разів і завжди позначає одне: наложницю, тобто жінку, яка живе з чоловіком, але не є його законною дружиною. Наложниці є у Нахора (Бут. 22:24), у Якова (Бут 35:22, де згадується гріх Рувима з Валлою, наложницею батька), у левита з Книги Суддів (Суд 19), у Саула (2 Цар 3:7), у Давида (2 Цар 16:21–22), у Соломона, у якого, за словом Писання, було сімсот дружин і триста наложниць (3 Цар 11:3). Скрізь наложниця стоїть нижче законної дружини: у неї немає прав дружини, немає шлюбного договору, немає майна.
Головна відмінність між дружиною та наложницею стосується дітей. У Книзі Буття сказано: «А синам наложниць, які були в Авраама, дав Авраам дарунки й відіслав їх від Ісаака, сина свого, ще за життя свого, на схід, до землі східної» (Бут 25:6). Весь спадок отримує Ісаак, син законної дружини. Сини наложниць отримують дарунки й відсилаються геть. Апостол Павло, говорячи про синів Авраама від рабині та від вільної, наводить слова Писання: «Прожени рабиню та сина її, бо син рабині не буде спадкоємцем разом із сином вільної» (Гал 4:30). У Павла йдеться про рабиню Агар, а не про наложницю, але зміст протиставлення той самий: законна дружина та її діти успадковують надбання чоловіка й батька, незаконний зв’язок та його плоди – ні.
Нарешті, є вірш, з якого починається екклезіологічне прочитання цього слова. У Пісні Пісень сказано: «Є шістдесят цариць і вісімдесят наложниць і дівчат без ліку; але єдина вона, голубка моя, чиста моя» (Пісн 6:7–8). Церковна традиція завжди бачила в «єдиній голубці» Церкву, Наречену Христову. Залишалося питання, хто такі в церковному контексті «наложниці». На це питання відповів святитель Єпифаній Кіпрський.
Святитель Єпифаній: наложниці – це єресі
Святитель Єпифаній, єпископ Констанції (Саламіна) на Кіпрі, у IV столітті написав «Панаріон» – обширну працю проти єресей. Їх у книзі рівно вісімдесят, і це число обране невипадково. Єпифаній прямо пояснює його в заключному «Короткому істинному слові про віру», тлумачачи наведений вище вірш про «вісімдесят наложниць».
Спочатку Єпифаній зазначає, що Жених говорить про наложниць інакше, ніж про Наречену: «ἐπὶ δὲ ταῖς παλλακαῖς τὸ ἀλλότριον τέλεον ἀπεφήνατο» – «про наложниць же Він оголосив, що вони цілком чужі» (De fide, 3). Далі він пояснює, чим наложниця відрізняється від Дружини, тобто від Церкви. Усі спільноти, що виникли до неї та після неї, «παλλακίδες ὠνομασμέναι… μὴ πεπροικισμέναι δὲ ὑπὸ τοῦ λόγου καὶ μὴ δεξάμεναι ὑποδοχὴν τοῦ ἁγίου πνεύματος» – «названі наложницями… які не отримали посагу від Слова й не прийняли Святого Духа» (De fide, 6). Святитель наводить і єврейську етимологію слова, яке, за його тлумаченням, означає «напівдружина»: «ἵνα εἴπῃ ἥμισυ γυναικός» (De fide, 6).
І нарешті він дає пряме визначення: «παλλακίδες γοῦν αἱ καθεξῆς ἀριθμηθεῖσαι αἱρέσεις, ὡς ἄνω ἔφην, ὀγδοήκοντα» – «отже, наложниці – це перелічені вище єресі, числом, як я сказав, вісімдесят» (De fide, 6).
Єпифаній не зупиняється на образі, а робить із нього висновок про спадок, спираючись на ту саму історію Авраама: «εἰ γὰρ καὶ ἀπὸ Χεττούρας τῆς παλλακίδος ἔσχεν ὁ Ἀβραὰμ τέκνα, οὐ συγκληρονόμα τυγχάνει τὰ τέκνα τῆς Χεττούρας τῷ Ἰσαάκ» – «хоча Авраам і мав дітей від наложниці Хеттури, діти Хеттури не співспадкоємці Ісааку» (De fide, 7). Після цього святитель робить висновок без жодних застережень: «αὗται αἱ αἱρέσεις παλλακίδες ὑπάρχουσι» – «ці єресі й є наложницями» (De fide, 8).
Отже, у святоотцівській мові слово «παλλακίς», застосоване до церковної спільноти, має чіткий зміст: це спільнота поза Церквою, без благодаті Святого Духа, без «посагу» Слова, без спадку. Іншими словами, це єресь.
Що насправді сказано в грецькій версії
Тепер можна ще раз перечитати фразу архонта очима грецького церковного читача. «Ἡ Οὐκρανία δὲν εἶναι ἐκκλησιαστικὴ παλλακὶς τῆς Μόσχας», тобто «Україна не церковна наложниця Москви». Слово «ἐκκλησιαστική» тут особливо важливе, бо воно усуває будь-яку можливість прочитати цю фразу як суто політичну. Мова йде саме про Церкву, і про Церкву сказано слово, яким святитель Єпіфаній називав єресі.
Хтось може заперечити, що архонт якраз уживає це слово у заперечному значенні, підкреслюючи, що Україна не є наложницею Москви. Але риторичний сенс цієї фрази полягає саме в тому, що вона описує наявне становище, яке, на думку автора, потрібно припинити.
Архонт прямо протиставляє «доньку Константинополя», тобто ПЦУ, тому, що, на його думку, склалося в Україні під юрисдикцією РПЦ. А це не що інше, як Українська Православна Церква: мільйони віруючих, тисячі громад, єпископат, чиї хіротонії визнавалися і визнаються всім православним світом, зокрема й Константинопольською Церквою. Виходить, що саме зв'язок УПЦ з Москвою описано як незаконне співжиття, а саму УПЦ – як «наложницю», «напівдружину», якій не належить спадщина. Іншими словами, її поставлено в один ряд з єресями.
Грецький читач знає святителя Єпіфанія не з чуток. Його мощі колись спочивали в Саламіні, його ім'я носять храми в Греції та на Кіпрі. Коли святитель писав про вісімдесят наложниць, він мав на увазі гностиків, маніхеїв, аріан – тих, хто спотворив саму віру. Уявити, що він поставив би в цей ряд Церкву, в якій зберігається православне сповідання, звершуються ті самі Таїнства і поминаються ті самі святі, неможливо.
Проти власної Церкви
Найпарадоксальніше в цьому образі те, що він суперечить офіційній позиції того самого Константинопольського Патріархату, який архонт захищає.
Фанар ніколи офіційно не оголошував Таїнства УПЦ недійсними, а її єпископів – безблагодатними. Навпаки, аж до 2018 року Константинополь перебував у повному євхаристійному спілкуванні з Київським митрополитом як із законним архієреєм, а константинопольські ієрархи співслужили з єпископами і священниками УПЦ.
Більше того, в листі до Патріарха Московського Алексія II у 1992 році Патріарх Варфоломій визнав рішення Руської Церкви про зведення з сану Філарета (Денисенка), а в 1997 році так само визнав і накладену на нього анафему. Усі православні Церкви, включно з Константинопольською, майже три десятиліття бачили в УПЦ єдину канонічну Церкву в Україні. Якщо УПЦ була «наложницею» у святоотцівському розумінні, тобто єретичною спільнотою без благодаті, то Константинополь 332 роки – з 1686-го по 2018-й, а особливо в останні десятиліття цього періоду, – перебував у спілкуванні з єрессю. Навряд чи хтось на Фанарі погодиться з таким висновком. Але саме до нього веде обране архонтом слово.
Є й ще одна суперечність. У Томосі, виданому ПЦУ 6 січня 2019 року, Константинополь використав іншу, традиційну для Церкви мову – мову родини, а не наложництва. У тексті Томоса, опублікованому ПЦУ, її названо «духовною донькою», а всі Помісні Церкви закликаються визнати її «як сестру». Мати, донька, сестра – ось словник, яким Церква століттями описувала стосунки між кафедрами.
Римську Церкву візантійські полемісти називали сестрою, наполягаючи, що вона не пані над іншими. Константинополь називає себе Великою Церквою і Матір'ю Церков. Можна сперечатися про те, хто кому мати і хто кому сестра, але в церковному словнику ніколи не було місця для «наложниці» та «утримувача», якщо йшлося про стосунки між канонічними Церквами.
Чи може в Церкви бути «коханець»?
Метафора архонта хибна й на глибшому рівні. У ній Константинополь постає законним батьком або матір'ю, Москва – незаконним співмешканцем, а Київська Церква – жінкою, яка живе не з тим, з ким повинна. Але в православній екклезіології в кожної Помісної Церкви лише один Жених – Христос.
Апостол Павло пише коринфянам: «Я заручив вас одному чоловікові, щоб представити Христові чистою дівою» (2 Кор 11:2). У Посланні до Ефесян він розкриває таїну шлюбу як образ союзу Христа і Церкви (Еф 5:25–32). Жодна кафедра – ні Рим, ні Константинополь, ні Москва – не може виступати в ролі «чоловіка» іншої Церкви. Стосунки між Помісними Церквами – це стосунки спорідненості, канонічного першенства, у певних межах – підпорядкування, але не шлюбу. Тому вже сама постановка питання «чия вона дружина чи наложниця» – це підміна христологічної екклезіології політичною.
Священномученик Кипріан Карфагенський, чия книга «Про єдність Церкви» стала класикою, писав: «Наречена Христова не може перелюбствувати, вона непорочна і цнотлива». Для священномученика Кипріана це критерій: там, де Церква, не може бути перелюбу, бо Наречена вірна одному Женихові. Якщо якесь зібрання вірних визнається Церквою, то воно вже не може бути наложницею, а якщо воно наложниця, то воно не Церква. Третього не дано. Тому слово «παλλακίς», застосоване до церковної спільноти, не буває просто яскравою метафорою. Воно завжди містить судження про те, Церква це чи ні.
Коли Писання говорить про блуд
Можуть заперечити, що Писання саме послуговується подібними образами. Наприклад, пророки Осія, Єремія, Єзекіїль говорили про Ізраїль як про невірну дружину, а в Одкровенні є «велика блудниця». Це правда. Але погляньмо, хто, про кого і навіщо так говорив.
Пророки викривали власний народ, а не чужий. Вони говорили від імені Бога, будучи Ним покликані. Причиною викриття була ідолослужба, тобто відступ від віри, а не адміністративна підпорядкованість одному центру замість іншого. І мета цих слів одна: заклик до покаяння та відновлення союзу з Богом. Шлюб пророка Осії, якому Бог повелів узяти за дружину блудницю, став образом невичерпної любові Бога до народу, що зрадив Його. Образ «блудниці» в Писанні – це мова скорботи і любові, а не мова зневаги.
А от там, де цю мову переносили на полеміку між християнами, результати були сумними. Реформатори XVI століття ототожнили папство з «вавилонською блудницею» з Апокаліпсиса, і ця метафора на століття визначила тон стосунків між католиками та протестантами. Вона нікого з католиків не переконала, зате зробила діалог неможливим. Православна традиція у суперечках з латинянами, попри всю гостроту богословських розбіжностей, як правило, уникала подібної мови щодо самої Римської Церкви. Сперечалися про Filioque, про першість, про прісні хліби, але полемісти пам'ятали, що говорять про Церкву, яка колись була сестрою.
Тут же йдеться навіть не про розбіжності у вірі. Жоден Собор, жодна Помісна Церква, включно з Константинопольською, не звинувачували УПЦ в єресі. Суперечка йде про юрисдикцію, про 1686 рік, про право Константинополя дарувати автокефалію. Це канонічна суперечка, нехай і дуже гостра. А для канонічної суперечки Церква виробила свою мову – мову канонів, прецедентів, соборних рішень. Переносячи в неї святоотцівське позначення єресей, автор перетворює суперечку про юрисдикцію на звинувачення у відступництві від Бога.
Придане і спадок
У метафори архонта є й ще один наслідок, який у сьогоднішній Україні звучить особливо важко. Наложниця, за Писанням і за тлумаченням святителя Єпифанія, позбавлена спадку. Її дітей відсилають геть із подарунками, а дім, земля і все майно залишаються законному спадкоємцю.
Саме це й відбувається з УПЦ. Відповідно до закону № 3894-IX, що набув чинності 23 вересня 2024 року, запущено процедуру, яка може закінчитися ліквідацією її громад. Храми, збудовані та утримувані її парафіянами, передаються іншій юрисдикції рішеннями місцевих рад, а часто захоплюються силою, як це сталося в Черкасах. Митрополит Феодосій, проти якого спрямована стаття архонта, позбувся свого кафедрального собору і перебуває під судом.
Архонт, треба віддати йому належне, насильство засуджує. Але образ, який він обрав, підказує читачеві, що УПЦ і не мала нічого успадковувати. Якщо вона «наложниця», то храми Київської митрополії по праву належать «законній дочці», а віруючі УПЦ – це діти Хеттури, яким належать у кращому разі подарунки. Автор може й не мати цього на увазі. Але риторика, в якій гнані зображені незаконними претендентами на чуже спадщину, робить те, що відбувається, психологічно прийнятним для читача. Спочатку змінюється мова, потім змінюється сприйняття, і те, що вчора назвали б гонінням, сьогодні виглядає як відновлення справедливості.
Хто віддав «дочку» в наложниці?
Якщо все ж прийняти метафору архонта всерйоз, доведеться поставити питання, яке він сам собі не поставив. Як дочка Константинополя стала наложницею Москви?
За версією самого Фанара, у 1686 році Патріарх Діонісій IV передав Москві право рукополагати Київського митрополита. Константинополь сьогодні називає це тимчасовою поступкою, але факт залишається фактом: рішення ухвалив Вселенський Престол. Після цього понад три століття Константинополь не заявляв, що Київська кафедра належить йому, визнавав Київських митрополитів, поставлених Москвою, і перебував з ними в спілкуванні. Навіть у Томосі Польської Церкви 1924 року, де Фанар назвав відокремлення Київської митрополії неканонічним, він не вимагав її повернення. Своє тлумачення 1686 року Константинополь закріпив синодальним рішенням лише в жовтні 2018 року. Увесь цей час ні про яких «наложниць» мови не було.
І якщо слідувати метафорі архонта, виходить, що Мати сама віддала доньку в наложниці й три століття мовчки з цим миренилася, продовжуючи разом із «співмешканцем» звершувати Євхаристію.
Навряд чи такий образ робить честь Вселенському Престолу. Метафору, як і зброю, небезпечно брати до рук, не знаючи, в кого вона вистрелить. Ця метафора стріляє насамперед у Константинополь.
Чи припустимо?
Отже, чи можна використовувати такі образи в розмові про Київську митрополію? Відповідь церковної традиції однозначна, і для неї не потрібно нічого вигадувати.
По-перше, слово «παλλακίς» у церковній грецькій мові закріплене за єресями. Застосовувати його до спільноти, яку жодна Помісна Церква не визнала єретичною і з якою Константинополь до 2018 року перебував у повному спілкуванні, означає виносити богословський вирок, на який у автора немає жодних повноважень. Такі вироки в Церкві виносять Собори, а не публіцисти.
По-друге, цей образ хибний екклезіологічно. У Церкви немає «чоловіка» і «коханця» серед кафедр, у неї один Наречений – Христос. Стосунки Помісних Церков описуються мовою спорідненості – мати, дочка, сестра, – а не мовою шлюбних і позашлюбних зв’язків.
По-третє, він суперечить моральній нормі церковної полеміки. Апостол Павло, дізнавшись, що різко відповів первосвященикові, одразу вибачився: «Я не знав, браття, що він первосвященик; бо написано: начальника в народі твоєму не злослов» (Дії 23:5). Апостольські правила суворо карають клириків за образу єпископа. Архонт не клирик, і ці правила безпосередньо до нього не застосовні. Але архонт Вселенського Патріархату – почесне звання, пов’язане з Константинопольським Престолом. І коли людина з таким званням називає звернення православного митрополита «διπλοπροσωπίαν ἀνάξιον ἱεραρχικοῦ θρόνου» – дволичністю, недостойною архієрейської кафедри, – а його Церкву уподібнює до наложниці, це кидає тінь на Престол, який він представляє.
По-четверте, такі образи руйнують саму можливість примирення. Архонт у своїй статті говорить про необхідність «відновлення спілкування». Але спілкування відновлюють із сестрою, а не з наложницею. Той, хто хоче миру, не добиратиме слів, після яких мир стає неможливим.
Що може зробити Фанар
Автор статті – приватна особа, хоча й така, що носить почесне звання. Ніхто не стверджує, що його слова виражають позицію Патріарха Варфоломія. Саме тому було б важливо, щоб Фанар або ті, хто говорить від його імені, чітко дали зрозуміти: мова, в якій канонічна Церква в Україні уподіблена наложниці, неприйнятна. Не тому, що Константинополь повинен погоджуватися з УПЦ у суперечці про юрисдикцію, а тому, що ця мова суперечить власній позиції Вселенського Патріархату, Томосу, який Фанар сам видав, і святоотцівській традиції, хранителем якої Велика Церква себе справедливо вважає.
Замість висновку
Слова в Церкві ніколи не бувають просто словами. Суперечка про Filioque почалася з одного слова в Символі віри, і православні богослови тисячу років пояснювали, чому це слово не можна було вставляти. Суперечка про Несторія була суперечкою про слово «Богородиця». Церква завжди розуміла, що неточне слово про Бога чи про Церкву – це неточна думка, а неточна думка рано чи пізно стає неправедною справою.
Архонт Ілля, ймовірно, хотів сказати, що Київська митрополія історично пов'язана з Константинополем. З цим ніхто не сперечається. Але обравши для грецького читача слово «παλλακίς», він сказав набагато більше. Він повторив мовою святителя Єпифанія вирок, який святитель виносив єресям, і звернув його проти Церкви, з якою сам же Константинополь до 2018 року перебував у повному спілкуванні. Такі слова не можна виправдати полемічним запалом, їх можна лише відкликати. Для цього не потрібні ні поступки в канонічній суперечці, ні визнання чиєїсь правоти. Потрібно лише те, чого Церква завжди чекала від своїх чад у суперечках: пам'ятати, що про Наречену Христову говорять із благоговінням, навіть коли з нею не погоджуються.
