Де Дух Господній, там свобода

Митрополит Антоній. Фото: СПЖ

Церковна історія знає чимало документів, які їхні укладачі писали не для нащадків, а для своїх сучасників. Такі тексти цінні тим, що їх не намагаються прикрасити, і люди говорять про те, що бачили, і так, як вони це бачили. Оприлюднений днями звіт константинопольського клірикa про події грудня 2018 року в Києві належить саме до таких документів. Він був написаний для однієї людини – Патріарха Варфоломія, і в ньому день за днем описано той тиждень, коли створювалася структура, яку нині іменують «Православною церквою України».

Минуло майже вісім років. ПЦУ існує, її визнали 4 Помісні Церкви з 15, українська влада передає їй храми, попередньо сфальсифікувавши документи й переважно силовим чином відібравши їх у створювачів – парафіян Української Православної Церкви. І саме цю новостворену структуру представляють світові як «єдину Церкву українського народу». Але тепер, коли перед нами свідчення про те, як насправді створювалася ця структура, варто поставити питання, яке має значення для кожного християнина. Не політичне і навіть не канонічне, а духовне: де в усьому цьому Дух Святий?

Ознаки Духа та ознаки його відсутності

Церква завжди знала, за якими ознаками пізнається присутність Божа. Апостольський собор у Єрусалимі завершився словами «угодно Святому Духові й нам» (Дії 15:28). Як ми пам'ятаємо, це були збори людей, які зустрілися вільно, без примусу, сперечалися відкрито й зрештою ухвалили рішення в єдиномислії. У день П'ятдесятниці Дух Святий зійшов на апостолів, які перебували «однодушно разом» (Дії 2:1), і першим плодом Його зішестя було те, що різні народи стали розуміти один одного. Апостол Павло називає плоди Духа: «Любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» (Гал. 5:22–23). А там, де Дух Господній, пише він же, «там свобода» (2 Кор. 3:17).

Тепер погляньмо, що описує документ, оприлюднений американською редакцією СПЖ. Згідно з ним, екзархи Константинопольського Патріархату зазнавали чималого тиску з боку української держави, до них приїжджають співробітники спецслужб із доповідями про те, хто з єпископів канонічної Церкви «потай бажає» перейти до новоствореної структури, а переговори про Статут ведуться за присутності представників влади.

Більше того, екзархи бояться, що їхні телефони прослуховуються, і через це вирішують перейти на рукописні записки, бо, як сказано в документі, «будь-яке наше обговорення буде зірване через постійне спостереження». Серед ночі главу делегації Константинопольського Патріархату викликають до Президента, і в кабінеті, окрім глави держави, сидить ще й керівник спецслужб. Також наступного дня делегацію доставляють до палацу під поліцейським конвоєм, вилучають телефони, оглядають і повідомляють, що її «затримано і їй заборонено виїзд із країни». Автор звіту сам зізнається, що в ці години «несвідомо писав на папері молитву "Богородице Діво" знову і знову», бо нічого іншого робити не міг.

Що ми бачимо? Страх, підозру, стеження, тиск, безсонні ночі, записки замість слів. Погодьтеся, що це мало схоже на те, як описано Собор апостолів у книзі Дій. Згадаймо також і слова святого апостола Іоанна Богослова, який каже: «У любові нема страху, але досконала любов виганяє страх, бо страх має муку» (1 Ін. 4:18). Там, де всі учасники бояться одне одного, немає ні любові, ні свободи, а тим більше Духа Святого, Який дихає, де хоче, а не де Йому вкажуть. Тобто все це можна назвати повною протилежністю любові.

Тож повернімося до питання: чи можна визнати, що в такій атмосфері має народжуватися Церква? Відповідь на це питання проста: визнати адміністративно, дипломатично, політично можна що завгодно, але таке визнання не подає благодаті Святого Духа. Бо благодать подається Богом, а не вказівками влади чи спецслужб.

Автокефалія, яку було дано тим, хто «не готовий»

Найважче місце звіту, мабуть, те, де передано телефонну розмову Патріарха з Президентом. Патріарх каже: «Поведінка однієї-єдиної людини доводить, що ви не готові до автокефалії». І примітно, що Президент відповідає не словом про віру, а словом про війну: якщо Собор не відбудеться, можливе військове втручання. І вже наступного дня «автокефалію» надано.

Церква ніколи не вважала, що благодатні дари потрібно давати «поки не пізно». Апостоли в Єрусалимі не поспішали, вони «розмірковували» (Дії 15:7). Святі отці на Соборах місяцями сперечалися про кожне слово, бо знали: рішення, ухвалене поспіхом і під тиском, не від Духа Святого. Коли ж Собор збирають під тиском світської влади, а аргументом править не користь для Церкви, а політична доцільність, то це й є найкращим свідченням того, наскільки самі учасники цих зборів були готові отримати таку обговорювану автокефалію. Бажання побудувати вежу до неба власними силами, не чекаючи волі Божої, призводить до змішання мов (Бут. 11:4), а не до торжества правди. П'ятдесятниця, навпаки, почалася з терплячого, молитовного очікування Духа Святого.

Бесіда з послом, про яку мають знати всі Помісні Церкви

У звіті є епізод, який виходить далеко за межі «українського питання», і про нього не можна не сказати, бо він стосується кожної Помісної Церкви.

Делегація Патріархії відвідує посла Туреччини. Посол пояснює, що Помісні Церкви не рівні: «головних» Церков п'ять, а решта, «набагато молодші», «походять із юрисдикції Константинопольського Патріархату», і тому не можуть вважатися рівними. Потім він додає, що Патріархату «настав час показати своє справжнє становище в усьому Православ'ї». Делегація, як записано у звіті, «захопилася точними еклезіологічними знаннями посла та визнала слушність його слів».

Вкотре важливо наголосити: про небезпеку так званого «східного папізму», коли Патріарх Константинопольський вважається «першим без рівних», говорили не лише представники Української Православної Церкви. Про неї говорили в Сербії, Болгарії, Антіохії, Польщі, у Чеських землях і Словаччині, на Святій Горі. Говорили богослови, єпископи, ченці. Говорили про те, що вчення про «першого без рівних» замінює соборність Церкви єдиноначальністю, якої Православ'я ніколи не знало. Їм відповідали, що це перебільшення, що ніхто не посягає на рівночесність автокефальних Церков. І ось тепер ми читаємо, як представники Константинополя погоджуються з тим, що рівних немає. Як же нам сприймати цю згоду – як «дипломатичний» хід чи як позицію самого Фанара? Хотілося б почути відповідь на це питання. Цікаво також, інтереси яких геополітичних сил виражає у своїх «еклезіологічних» уявленнях посол Туреччини, зважаючи на те, що він не є православним християнином?

Проте, перш ніж така відповідь буде дана, згадаймо, що православна еклезіологія народжується не з дипломатії, а з Євангелія, де Господь говорить учням, які сперечалися про першість: «Хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою» (Мф. 20:26). Усі Помісні Церкви, давні й молоді, рівночесні не тому, що так домовилися, а тому, що в кожній із них звершується одна й та сама Євхаристія і перебуває один і той самий Христос. Якщо це починає оскаржуватися чи ставитися під сумнів, то під питанням опиняється не ситуація в Україні, а сам устрій Православ'я.

«Заново охрестили»

У звіті є й слова, які звернені не до ієрархів і не до Церков, а до всього православного народу України, до якої б юрисдикції він себе не відносив.

Наступного дня після Собору один з екзархів, служачи в Михайлівському монастирі, говорить, що Мати-Церква «заново охрестила український народ». Автор звіту передає це як дуже вдалу думку.

Зважаючи на пафосність грецького викладу думки, все ж потрібно знати межі. Адже Церква сповідує в Символі віри «едине хрещення на відпущення гріхів», і апостол каже: «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:5).

Наш народ прийняв Хрещення в дніпровській купелі понад тисячу років тому, і відтоді жоден святий, жоден Собор, жоден Патріарх не ставив це хрещення під сумнів. Говорити про «друге хрещення» народу означає або не розуміти, що говориш, або вважати, що все, що було до тебе, нічого не значить.

У тому самому звіті представник Патріархії каже прес-секретарю УПЦ КП Євстратію Зорі, що Мати-Церква (тобто Константинополь) «вчить, а ви вчіться, ми не ведемо переговори як рівні». Трохи пізніше він пише про свій «прихований розрахунок»: домогтися розпуску українських розкольницьких структур (УПЦ КП та УАПЦ) до «Об'єднавчого собору», щоб в українській сторони не залишилося «шляху відступу» і вона була «зв'язана». Це написано не про супротивників, а про тих, кого приймали в спілкування, кому обіцяли Томос і кого на площі називали «єдиною Церквою українського народу». Хіба може будуватися будівля Церкви на такому лукавстві? Відповідь на це питання нехай дасть кожен за себе.

Про мовчання

Зазначимо, що від моменту публікації звіту минуло кілька днів, і досі Константинопольська Патріархія мовчить. Мовчить і ієрарх, якому приписують авторство цього документа. Це мовчання красномовніше за будь-яке спростування, і його неможливо не помітити.

При цьому важко не помітити, що це не перше мовчання Фанара, яке переживає наша Церква.

Жодного слова осуду не пролунало. Наші віруючі переживають це мовчання надзвичайно болісно. Тепер до нього додалося мовчання про те, як насправді створювалася «правильна» церковна структура України.

Господь сказав: «Нема нічого потаємного, що не стало б явним, ні сокровенного, що не стало б відомим і не виявилося б» (Лк. 8:17). І ось ми бачимо, що потаємне стало явним. Проте Євангеліє говорить нам і про інше: «Кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не виявилися діла його» (Ін. 3:20). Іншими словами, мовчання перед лицем світла і є таким відходом від світла. Відповісти можна одним словом, і доки цього слова не сказано, всі інші слова про «любов Матері-Церкви» до українського народу втрачають сенс.

Що залишається

Звіт Патріарху Варфоломію нічого не змінює в становищі Української Православної Церкви. Нашу Церкву продовжують усіляко утискати, суди продовжують розглядати справу про її заборону, храми продовжують відбирати. Ми не чекаємо, що після публікації документа хтось поверне нам відняте чи попросить пробачення. Ми говоримо не про це.

Ми говоримо про те, що Церкву не можна створити рішенням влади, як не можна знищити її рішенням суду. Вона є містичним Тілом Христа Спасителя, Який розп'явся заради нашого спасіння. Церква творитися Духом Святим там, де є любов, свобода й єдиномислення, і не твориться там, де є страх, підозра й розрахунок. Це не наша думка, це свідчення Писання і двох тисяч років церковної історії.

Але розмови, заснованої не на політичній доцільності, без урахування геополітичних замовлень і не для самоствердження новопапських амбіцій. А для справжнього зцілення не просто рани, а вже утвореної виразки, пухлини, метастази якої можуть проникнути й на інші члени тіла Вселенського Православ'я.

А нашим віруючим, духовенству та чернецтву ми говоримо те саме, що говорили всі ці роки. Не відповідайте злом на зло, моліться за тих, хто гонить і проклинає вас, зберігайте єдність і не шукайте спасіння Церкви у відступі від істини та церковних канонів. Правда Божа не потребує наших зусиль, щоб восторжествувати. Їй потрібно лише, щоб ми від неї не відступили. І тому наша надія – не в людській силі, не в політичних обставинах і не в рішеннях земних влад, а в Самому Господі нашому Ісусі Христі, Який сказав: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мф. 28:20).

Читайте також