Розповіді про давню Церкву. Рівень управління: патріарх

У попередніх публікаціях ми розглянули, як структура церковного управління розвивалася та ускладнювалася. Як окрема християнська громада на чолі з єпископом поступово перетворилася на єпархію, а потім із кількох єпархій виникла митрополія.

Але Церква продовжувала зростати й розвиватися. З часом почали виникати питання, які виходили вже за межі однієї митрополії. Потрібно було розв'язувати суперечки між самими митрополитами, розглядати апеляції, затверджувати догмати. До того ж вплив окремих кафедр настільки зріс, що рамки митрополичого статусу стали для них надто тісними. Так поступово виникає ще один рівень управління – патріарший.

Першість давніх церковних кафедр

В актах I Вселенського собору 325 року в Нікеї слова «патріарх» ще немає. Але 6-те правило вже фіксує владу окремих кафедр, що виходила за межі однієї церковної області, тобто митрополії: «Нехай мають силу давні звичаї, прийняті в Єгипті, Лівії та Пентаполі, щоб Олександрійський єпископ мав владу над усіма ними, оскільки це в звичаї і в Римського єпископа. Подібно й в Антіохії, й в інших областях хай зберігаються привілеї Церков».

Нікейський собор не створює патріархати, але фіксує вже сформовані особливі права найавторитетніших кафедр.
Традиційно словом «патріарх» називали родоначальника або главу роду. Наприклад, у Біблії так називалися дванадцять синів Якова, що поклали початок дванадцяти колінам ізраїльським. У християнському середовищі це слово довго залишалося почесним іменуванням без будь-якого адміністративного наповнення.

У V столітті ми вже зустрічаємо термін «патріарх», але його зміст і далі не стільки адміністративний, скільки почесний. Наприклад, в актах IV Вселенського собору 451 року в Халкидоні Лев Римський уже іменується «архієпископом і патріархом великого Рима», але самі канони Собору й надалі говорять переважно про єпископів і архієпископів.

По темі Розповіді про давню Церкву. Рівень управління: митрополит

Розвиток адміністративної системи давньої Церкви створив інститут митрополій. У чому полягає баланс між соборною свободою та владою першого архієрея?

19.08.2026, 20:15

Лише у VI столітті титул «патріарх» стає усталеним позначенням предстоятелів п'яти найбільших кафедр. У Новелі 123 імператора Юстиніана від 1 травня 546 року прямо перелічуються «архієпископи й патріархи» давнього Рима, Константинополя, Олександрії, Антіохії та Єрусалима.

Межі повноважень вищої влади

Чим практично патріарх відрізнявся від митрополита? Єдиного переліку його повноважень у IV–V століттях ще не існувало, але поступово вимальовувалася така картина.

Митрополит очолював одну церковну провінцію. Він головував на обласному соборі, брав участь у поставленні єпископів і розглядав разом з ними суперечки всередині своєї області. 4-те правило Нікейського собору (325 р.) вимагало, щоб поставлення нового єпископа отримувало затвердження митрополита, а 9-те правило Антіохійського собору (341 р.) покладало на нього «піклування про всю область».

Патріарх стояв уже над кількома митрополіями. Зокрема, 28-ме правило Халкидонського собору (451 р.) надало Константинопольському архієпископу право поставляти митрополитів Понту, Азії та Фракії. При цьому звичайних єпископів і надалі поставляли митрополит та єпископи відповідної провінції.

Ще важливішою була судова функція. Суперечку між єпископами розглядав обласний собор на чолі з митрополитом.

Але якщо скарга стосувалася самого митрополита, з'являлася наступна інстанція – патріарх.

У VI столітті законодавство Юстиніана вже прямо встановлює: справи єпископів розглядає митрополит, а скарги на митрополита й апеляції на його рішення – патріарх.

Отже, відмінність була передусім у масштабі влади. Митрополит координував єпископів однієї області; патріарх – митрополитів кількох областей і ставав для них вищою судовою інстанцією. Однак він не перетворювався на безпосереднього керівника кожної єпархії. Єпископ зберігав владу у своїй єпархії, митрополит – у своїй провінції, а патріарх мав діяти в межах своєї ширшої юрисдикції та, як правило, соборно.

Вплив політики на авторитет

Ні Христос, ні апостоли не створювали патріархатів і тим паче не складали перелік майбутніх патріархатів і не розставляли їх по місцях у Диптиху. П'ять відомих нам престолів підносилися поступово й з різних причин, як релігійного, так і цілком життєвого характеру.

Серед релігійних чинників можна назвати давність громади, апостольське походження, богословський авторитет, місіонерську діяльність. Але чи не більше значення мав політико-адміністративний чинник.

Церковна структура пізньої Римської імперії багато в чому повторювала цивільну. Єпископ головного міста провінції ставав митрополитом, а кафедри найбільших адміністративних центрів поступово набували впливу вже над групами митрополій.

Це цілком пояснювано. У столицях провінцій перебували державні установи, суди, школи, великі фінансові ресурси. Туди сходилися дороги й торговельні шляхи, туди приїздили чиновники та прохачі. Єпископ такого міста мав значно більші можливості, ніж єпископ невеликого провінційного містечка. При цьому, якщо піднесення кафедри вимагала політична доцільність, релігійними чинниками, як правило, нехтували.

У цьому відношенні показове порівняння Єрусалима та Константинополя. Єрусалим – місто Розп'яття й Воскресіння Христа, місто апостолів і першої християнської громади. Але через те, що він став малонаселеним провінційним містечком, яке пережило кілька воєн і майже повне руйнування, християнська громада цього міста увійшла до складу митрополії політично важливішої Кесарії.

Константинополь становить зворотний випадок. Його кафедра не могла зрівнятися за давністю з Римом, Антіохією чи Ефесом. Найімовірніше, вона не мала апостольського походження. Легенда про заснування Візантійської кафедри апостолом Андрієм Первозваним з'являється лише наприкінці VII – на початку VIII століття. Але коли місто стало східною столицею імперії, статус його єпископа дуже швидко піднісся майже до рівня єпископа Рима.

Церковне визнання Нового Рима

У 381 році II Вселенський собор у Константинополі постановляє: «Константинопольський єпископ нехай має першість честі після Римського єпископа, бо це місто є Новий Рим». Причину піднесення позначено гранично ясно: політичне становище міста.

Через сімдесят років 28-ме правило IV Вселенського собору в Халкидоні повторює ту саму логіку: права Константинопольської кафедри зумовлені тим, що це «місто царя і синклиту». Тобто зміна політичного статусу міста потягла за собою зміну його місця в церковній ієрархії.

До того ж цей механізм діяв не лише щодо столиці, а й щодо інших, менш значущих міст. Церква розуміла небезпеку такого механізму.

12-те правило того самого Халкидонського собору повідомляє, що деякі єпископи зверталися до світської влади, домагалися імператорськими указами поділу однієї області на дві й таким шляхом намагалися отримати митрополичий статус. Собор заборонив подібну практику.

Але 17-те правило Халкидонського собору (451 р.) закріпило принцип, відповідно до якого церковне управління має враховувати цивільний устрій. А 38-ме правило Трулльського собору (691–692 рр.) сформулювало цей принцип ще чіткіше: «Розподіл церковних справ має наслідувати цивільні та державні постанови».

Жорстке суперництво великих кафедр

Не слід думати, що взаємини патріархатів будувалися в дусі любові та євангельського смирення. І піднесення конкретних кафедр, і формування їхніх канонічних територій часом відбувалися в жорсткому протистоянні.

Характерний приклад – багаторічне суперництво Олександрійської та Константинопольської кафедр. Піднесення Константинополя після перенесення туди столиці імперії сильно зачепило почуття Олександрії, яка звикла першенствувати на Сході. На початку V століття їхнє протистояння перейшло в жорстку фазу. У 403 році Феофіл Олександрійський вигнав групу єгипетських ченців. Ченці прийшли до Константинополя, де знайшли притулок в Іоанна Золотоустого, а також подали скаргу імператору на дії Феофіла. Зауважимо, до речі, що внутрішньоцерковний конфлікт передається на розв'язання світському правителю. Викликаний для відповіді на звинувачення Феофіл прибув до столиці з тридцятьма єпископами та чималими коштами на підношення імператорським чиновникам. Підношення зробили свою справу, і ось уже Феофіл із обвинуваченого перетворився на обвинувача, а сумнозвісний Собор під Дубом скинув не його, а Іоанна Золотоустого.

Наступник Феофіла на Олександрійській кафедрі, Кирил, використав аналогічні методи для боротьби з Константинопольським архієпископом Несторієм. Історик А. Карташов характеризує це протистояння так: «І його дядько Феофіл, і він (Кирил – ред.) правили обидва загалом близько 60 років, увесь час ведучи війну з Константинополем, витрачаючи на це величезні кошти».

Не менш показове багаторічне протистояння Єрусалима й Антіохії. У 431 році Єрусалимський єпископ Ювеналій, формально ще підпорядкований митрополиту Кесарії, уже претендував на владу над усіма трьома палестинськими провінціями Римської імперії, а також над Фінікією та Аравією – областями Антіохійської кафедри. У 449 році на сумнозвісному «Розбійницькому соборі» він підтримав Діоскора Олександрійського, брав участь у скиненні Константинопольського архієпископа Флавіана та Антіохійського єпископа Домна, якого звинуватив у втручанні у справи Фінікії. Пізніше єпископ Тира Фотій заявив, що підписав постанову про передачу Фінікії Єрусалимській кафедрі під тиском.

Однак уже через два роки, на Халкидонському соборі (451 р.), Ювеналій змінив позицію й виступив проти Діоскора, якого раніше підтримував.

Там само завершилася й його багаторічна суперечка з Антіохією: за угодою з її єпископом Максимом Єрусалим отримав усі три Палестини, відмовившись від претензій на Фінікію та Аравію. Так сформувалася територія майбутнього Єрусалимського патріархату.

Це лише деякі приклади. Історія свідчить, що система патріархатів не була одного разу заснована в готовому вигляді й не з'явилася в атмосфері братньої любові. Вона складалася поступово через звичаї, рішення соборів та імператорів, компроміси й конфлікти між самими кафедрами, які, до речі, тривають і донині.

Незалежні давні церковні області

Поступово в IV–VII століттях склалася пентархія, під якою розумілося особливе становище п'яти найбільших патріарших престолів. При цьому не існувало якоїсь «ради п'яти» чи подібного органу, якому б надавалися владні повноваження. Хронологію створення пентархії в стислому вигляді можна подати так:

у 325 році Нікейський собор згадує особливі права Рима, Олександрії та Антіохії й особливу честь Єрусалима;
у 381 році Константинополь отримує друге місце за честю після Рима;
у 451 році він набуває вже конкретних надмитрополичих повноважень, а Єрусалим отримує три палестинські провінції;
у VI столітті законодавство Юстиніана вже прямо виокремлює п'ять патріарших престолів;
наприкінці VII століття 36-те правило Трулльського собору закріплює у східній канонічній традиції їхню послідовність: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим.

Однак сама Церква пентархією не вичерпувалася. Найочевидніший приклад – Кіпрська Церква, над утворенням якої трудилися апостоли Варнава, Павло та Іоанн-Марко (Діян. 13:4–12; 15:39). До IV століття тут уже існувало кілька єпископських кафедр, які самостійно обирали свого митрополита. У 367 році таким став знаменитий богослов Єпифаній Кіпрський. Однак у V столітті Антіохійська кафедра спробувала підпорядкувати собі Кіпрську на підставі того, що територія Кіпру увійшла до складу імперської дієцезії Схід із центром в Антіохії. Ця історія також рясніє інтригами із залученням сильних світу цього, але киприотам усе ж удалося відстояти свою незалежність. III Вселенський собор (431 р.) підтвердив самостійність Кіпрської Церкви й закріпив у 8-му правилі загальну заборону на захоплення чужих церковних областей, щоб «під приводом священнодійства не проникала пихатість світської влади». При цьому Кіпрська Церква не отримала статусу патріархату, але й не увійшла до складу однієї з п'яти «головних».

Ще один приклад – Грузія. Наприкінці V століття в Картлі був власний католикосат і самоврядування, хоча історики ще сперечаються, чи можна Грузинську Церкву того часу назвати повністю автокефальною.

Найцікавіший і досить екзотичний приклад – це незалежна архієпископія Юстініани Прими.

Вона була створена на Балканах у 535 році за розпорядженням імператора Юстиніана, у місті, заснованому ним самим і такому, що носить його ім'я. Пояснення, чому вона виникла й чому не входила до жодного патріархату, а користувалася незалежністю, вражаюче: в 11-й Новелі свого знаменитого Кодексу Юстиніан написав, що просто хоче піднести свою рідну область.

Існують і інші приклади існування незалежних церковних структур, які не входили до жодного з п'яти патріархатів.

Людський чинник церковної історії

Патріаршу систему як окремий надмитрополичий рівень управління доволі пізня, не має апостольського походження, сформувалася під впливом не лише релігійних чинників, а й політичних та адміністративних. У певні періоди історії та в певних ситуаціях патріарша форма допомагала долати конфлікти й формулювати загальноприйняте віровчення. Але не можна заплющувати очі й на негативні моменти, пов'язані з патріархатами: боротьба за владу, суперечка за території, з'ясування, чия кафедра головніша, і так далі.

Але головна небезпека для Церкви, на наш погляд, виникає тоді, коли патріаршу владу, систему пентархії чи конкретні патріархати починають сакралізувати, коли історично сформованим формам адміністрування починають надавати священного характеру.

Наприклад, в XI столітті Антіохійський патріарх Петро III писав: «Божественною благодаттю встановлено бути в усьому всесвіті п'яти патріархам». П'ять патріарших престолів він уподібнював п'яти почуттям людського тіла: як не може бути шостого почуття, так, на його думку, не повинно бути й шостого патріарха.

У різні періоди люди створювали сакральний ореол навколо конкретних патріархатів, обґрунтовуючи цим їхні претензії на загальну владу чи вселенські повноваження. Нерідко визнання над собою влади конкретного патріарха виставляли критерієм належності до Церкви Христової. Особливо це помітно на прикладі Римської та Константинопольської Церков. У наступних публікаціях про давню Церкву ми розглянемо детальніше історію та становище цих кафедр.