Літопис без автора

20 березня 1377 року монах Лаврентій відклав перо. Два місяці, починаючи з 14 січня, він переписував «зі старого літописця» велику книгу для суздальсько-нижньогородського князя Дмитра Костянтиновича. Робота була копіткою. Закінчивши її, він залишив на останній сторінці запис, суть якого така: купець радіє вигідній угоді, стерничий – тихій гавані, мандрівник – поверненню додому, а переписувач радіє останньому рядку своєї праці. 

Того ж року Нижній Новгород, де трудився Лаврентій, захопили й спалили татари. Книга, слава Богу, вціліла. Сьогодні ми називаємо її Лаврентіївським літописом, і саме в ньому зберігся найдавніший із дійшовших до нас списків «Повісті временних літ».

Цей короткий запис пояснює, що літопис створював не самотній геній. Над ним трудилося кілька поколінь монахів. Кожен приймав роботу від попередника, доповнював її та передавав далі.

Загадка преподобного Нестора

Зі шкільної лави ми пам'ятаємо: «Повість временних літ» написав преподобний Нестор Літописець, інок Києво-Печерського монастиря. Церква вшановує його пам'ять, а його ім'я стало символом давньоруського літописання. Проте в Лаврентіївському літописі в заголовку Повісті імені автора немає. В Іпатіївському списку початку XV століття автором названо «чорноризця Феодосієва манастиря Печерського», тобто ченця Печерського монастиря, без імені. Ім'я прп. Нестора вперше з'являється лише в пізньому Хлєбніковському списку середини XVI століття. Дехто з учених навіть вважає його пізнішою вставкою.

Чи означає це, що переказ помиляється? Аж ніяк.

Є припущення, що й у Нестора були попередники. За однією з гіпотез, ще в XI столітті було складено так званий Початковий звід. Не всі вчені з цим згодні, але логіка зрозуміла: кожне покоління літописців спиралося на працю попереднього. Один із редакторів Повісті під 1114 роком зауважує, що сам побував у Ладозі й розпитував місцевих жителів. Із цього ми дізнаємося, що літописець був не лише переписувачем, а й дослідником.

Підпис ігумена

Якщо імені Нестора в Повісті немає, то чиє ж там є? Відповідь знайдеться наприкінці, у Лаврентіївському списку. Там стоїть запис 1116 року – єдиний авторський підпис у всій Повісті. Якщо переказати його по-сучасному, він звучить так: «я, ігумен Сильвестр зі монастиря святого Михаїла, написав цю книгу, сподіваючись отримати милість від Бога, коли в Києві княжив Володимир, а я був ігуменом, у 6624 році від створення світу. Хто читатиме цю книгу, згадайте мене в молитвах».

Сильвестр очолював Видубицький Михайлівський монастир під Києвом, родову обитель князя Володимира Мономаха. Пізніше він став єпископом Переяславським. Що саме він зробив із літописом? Більшість учених вважають його переписувачем або автором другої редакції Повісті. Є й дослідники, які бачать у Сильвестрі єдиного автора книги. 

Безіменні й названі автори

Прийнято вважати, що літописи створювали безіменні монахи. Почасти це правда. Серед усіх літописців XI–XIV століть на ім'я відомі лише четверо: Нестор, Сильвестр, Лаврентій і новгородський паламар Тимофій. До того ж останній був навіть не ченцем, а парафіяльним клириком, який переписував богослужбові книги на замовлення й служив секретарем архієпископа.

Лаврентіївський літопис, як ми вже знаємо, анонімним не є: Лаврентій назвав себе як автора, а разом із ним над книгою трудилися ще двоє писців. А ось укладачів Іпатіївського літопису ми справді на ім'я не знаємо. Його частину, Київський літопис, дослідники пов'язують із видубицьким ігуменом Мойсеєм, але це лише припущення.

Цікаво, що свою назву Іпатіївський літопис отримав від Іпатіївського монастиря в Костромі, де його знайшли, хоча до Костроми він жодного стосунку не має. У ньому збереглися південноруські, київські та галицько-волинські відомості, тоді як Лаврентіївський розповідає насамперед про північно-східну Русь. Разом ці книги доповнюють одна одну.

Чому монастирі стали центрами літописання?

Здавалося б, відповідь очевидна: у монастирях були грамотні люди й бібліотеки. Це правда, але лише почасти. Не менш важливо, що літописи замовляли й зберігали митрополити, єпископи, князі та, ймовірно, ігумени. Нерідко літопис існував в єдиному примірнику, і його берегли як коштовність.

До того ж літопис був і юридичним документом. У 1432 році князь Юрій Дмитрович в Орді доводив свої права на велике князювання старими літописами й заповітом батька. Літописний запис міг вирішити долю престолу.

Літопис створила ціла плеяда ченців, і більшість із них так і залишилися безіменними. Кожен трудився, сподіваючись на милість Божу й на молитви майбутнього читача. І, мабуть, найкраще, що ми можемо зробити сьогодні, відкриваючи їхні праці, – виконати це скромне прохання давніх авторів.

Читайте також