Ганебна хроніка одного тижня: як народжувалася ПЦУ

Під фасадом створення ПЦУ ховаються ганебні подробиці. Фото: СПЖ

Американська редакція СПЖ опублікувала внутрішній звіт клірика Константинопольського Патріархату, який у грудні 2018 року супроводжував у Києві митрополита Галльського Еммануїла. Документ адресований особисто Патріарху Варфоломію і складений приблизно через місяць після подій, у січні 2019 року. Він охоплює рівно тиждень: з понеділка 10 грудня, коли автор прилетів до Києва, до неділі 16-го, коли делегація повернулася на Фанар. За даними джерел видання, автор звіту – нинішній митрополит Анкірський Григорій, а у 2018 році молодий диякон Патріархату. Перед нами не публіцистика і не мемуари, а службова записка з тих, що пишуться для єдиного читача, а тому з граничною відвертістю і в усіх подробицях.

Саме в цьому цінність документа і водночас його небезпека для Фанара. Усі публічні тексти Константинопольського Патріархату про «Об'єднавчий собор» 15 грудня 2018 року, на якому фактично було створено ПЦУ, витримані в найурочистіших тонах: Патріархат «у славослів'ї Богу і у великій радості» оголошував про успішне завершення Собору. Звіт же написаний безпосереднім учасником подій і не призначався для сторонніх очей. Тому й картина в ньому зовсім інша, і фарби зовсім інші.

Про автентичність документа опосередковано свідчить обізнаність автора: він знав протокол фанарської делегації до дрібниць, включно з іменами співробітників Адміністрації президента і розкладом зустрічей з єпископами УПЦ та «ієрархами» ПЦУ, а також точний розклад голосів під час складання списку з трьох кандидатів на посаду глави новоствореної структури.

Зазначимо, що грецькі ЗМІ вже встигли прокоментувати документ, і, на їхню думку, «він достатньо конкретний, щоб не залишатися без відповіді». «Якщо на патріаршу делегацію чинився політичний тиск – це потрібно прояснити. Якщо описи неточні – потрібне настільки ж чітке спростування з фактами. Мовчання залишає місце підозрам навколо критичних днів грудня 2018 року», – вважають у виданні «Екклісія онлайн». Що ж, погляньмо, що говориться у звіті учасника тих самих подій.

Вона вчить, а ви вчіться

Автор хроніки переконаний, що головним завданням делегації Фанара в Києві було дотримання інтересів Константинопольського Патріархату. Саме з цього делегація й виходила у своїй роботі в Україні.

Ось розмова в убиральні, куди автор вийшов «плеснути трохи води в обличчя», зустрівши «архиєпископа» Євстратія Зорю, на той момент праву руку Філарета. Зоря питає, як той бачить ситуацію. Відповідь варто процитувати, бо це, по суті, маніфест: «Ми приїхали сюди не для того, щоб вести переговори, і не для того, щоб ставити під сумнів права Матері-Церкви. Вона вчить, а ви вчіться. У даному випадку ми не ведемо переговори як рівні з рівними».

І далі: «Хочете божевільних вимог? Залишитеся в розколі. Це останній шанс для старця Філарета стати героєм. Якщо він його упустить, то закінчить життя розкольником. Ми перебуваємо не в становищі облагодіяних, а в становищі благодійників».

І все це говорить не митрополит і не патріарх, а диякон Фанара – у вбиральні, українському «архиєпископу», який формально стоїть набагато вище за нього в ієрархії. Показово, що Зоря не лише не обурився безцеремонним тоном співрозмовника, а й подякував йому.

Та сама інтонація звучить в устах митрополита Адріанопольського Амфілохія, коли той наступного дня після Собору править у Михайлівському монастирі й каже, що Мати-Церква «заново охрестила український народ».

Автор передає це без тіні збентеження, як дуже вдалий вислів. Але замислімося, що означала ця фраза для тих, хто її чув: народ із тисячолітньою християнською історією оголошується заново охрещеним, бо константинопольська делегація провела в Києві тиждень і організувала «собор», на якому розкольники отримали легітимність. Така позиція дуже нагадує колоніальну риторику, і для українського церковного самоусвідомлення вона образлива незалежно від юрисдикції.

Не менш виразна сцена з розпуском структур Київського патріархату та УАПЦ.

По-перше, автор пише їхні назви не інакше як у лапках. По-друге, він пояснює Зорі, що підписати документ про саморозпуск потрібно до Об'єднавчого собору, бо розпустити на ньому організацію, яку «Мати-Церква ніколи не визнавала», означало б опосередковано її визнати (!). Тим самим представник Константинопольського Патріархату фактично підтвердив, що Фанар ніколи й не вважав УПЦ КП та УАПЦ Церквою. Але автор іде далі й додає погрозу: якщо розпуску не буде, митрополит Еммануїл не братиме участі в запланованому заході, «і ви будете осоромлені до краю землі». І тут же, у дужках, розкриває читачеві свій «прихований розрахунок», причому пише про це без манівців: якби щось пішло не так, у українців залишався б шлях назад, а з розпуском «цей шлях відступу закривався б, і вони були б зв'язані».

По суті, це ключова фраза всього документа. Вона дуже добре пояснює, навіщо Фанару знадобився саморозпуск УПЦ КП та УАПЦ напередодні, а не після Собору: не заради чистоти екклезіології, а щоб зв'язати учасників і позбавити їх свободи для маневру. Автор сам називає це розрахунком і сам називає його прихованим. Виходить, у Константинопольському Патріархаті чудово розуміли, що представники УПЦ КП здатні на будь-які «маневри» й можуть без докорів сумління просто обдурити греків.

Розрив Філарета з ПЦУ у 2019 році, коли він спробував відродити Київський патріархат і виявив, що юридично його вже немає, лише підтвердив побоювання делегації Фанара.

Гостьова резиденція й оперативна зала

Офіційна версія подій грудня 2018 року завжди наполягала, що держава лише «сприяла» Церкві. Проте хроніка гранично відверто показує, як виглядало це «сприяння» зсередини.

Клірика Патріархату, який прилетів до Києва, зустріли «співробітники Адміністрації президента у супроводі поліції» та відвезли до гостьової резиденції Президента, де мешкали екзархи. Увечері 11 грудня до цієї резиденції «для інформування» приїхали представники спецслужб і доповіли митрополиту Еммануїлу про «дійсний намір багатьох (єпископів) з групи Онуфрія прибути на Собор» та про їхні «страхи перед Москвою». Іншими словами, українські спецслужби виступали для константинопольської делегації джерелом відомостей про настрої єпископату канонічної УПЦ. Засідання з розробки Статуту майбутньої ПЦУ проходили «за присутності пана Ростислава Павленка від імені пана Президента та Андрія Юраша» – заступника голови Адміністрації президента і тодішнього директора департаменту у справах релігій Мінкульту. Вимоги Філарета до Собору обговорювали на зустрічі з тими самими Павленком і Юрашем.

Далі починається те, що в будь-якій іншій країні назвали б скандалом. Забігаючи наперед: після провальної нічної зустрічі у Порошенка, про яку йтиметься в наступному розділі, екзархи вирішили поїхати. Розуміючи, що будь-яке обговорення «з метою виробити радикальне рішення буде зірване через постійне спостереження за всім у будівлі», вони перейшли на спілкування «мовчки, за допомогою рукописних записок на папері». А проєкт комюніке Патріарху надіслали лише вранці – «виключно тому, що знали: усі телефонні розмови прослуховуються». Митрополит Еммануїл демонстративно купив квиток на літак за власний кошт, «щоб це побачили очільники влади», зібрав багаж і викликав машини до аеропорту.

Те, що сталося потім, автор викладає майже протокольно. Президент попросив митрополита Еммануїла заїхати до палацу «ненадовго». Минула година, звісток від нього не було. Потім надійшло повідомлення, «що їде поліція, щоб усіх нас разом доправити до Президентського палацу».

Делегацію привезли «у супроводі потужного поліцейського конвою». По дорозі єпископ Памфілійський Даниїл, громадянин США, повідомив про те, що відбувається, до американського посольства, а митрополит Амфілохій – до МЗС Греції. У президентському палаці в делегатів Константинополя відібрали телефони та провели особистий огляд. На запитання митрополита Амфілохія голова делегації митрополит Еммануїл відповів, що «нас затримано і нам заборонено виїзд з країни».

Делегацію відпустили лише після розмови з Патріархом, і вона вирушила до ресторану, щоб обговорити справи «в іншому місці». Автор зазначає: «протягом усієї „трапези“ навколо нас пересувалося понад десять агентів спецслужб, які особливо не приховували своєї приналежності».

Тут варто нагадати, що все це не «московська пропаганда», а документальний звіт клірика Фанара. Він фіксує: екзархів Вселенського Патріарха було фактично затримано українською владою, позбавлено зв’язку та доправлено під конвоєм до президента, щоб той у їхній присутності домігся від Патріарха Варфоломія потрібного рішення. Присутність керівника спецслужб на нічній зустрічі Порошенка, Філарета та Еммануїла автор згадує побіжно, як деталь інтер’єру, але деталь дуже показову.

Окремо варто зауважити, як у хроніці описано участь держави у самому «Соборі».

Порошенко особисто вмовляв Філарета підписати відмову від усіх посад у новій церковній структурі та документ про саморозпуск УПЦ КП. Раніше до Філарета з тією самою метою їздив і спікер парламенту Андрій Парубій.

А коли Денисенко з трибуни «Собору» зажадав права висуватися на посаду предстоятеля ПЦУ, «до Президента навіть підійшов хтось у військовій формі й зажадав кандидатури Філарета, але пан Президент навів лад». Іншими словами, правила на «Соборі» визначали президент та його помічники. Фактично це був державний захід, на який запросили «єпископів».

Ви не готові до автокефалії

Центральний епізод хроніки починається об одинадцятій вечора 13 грудня, коли Порошенко викликає митрополита Еммануїла на «консультацію». Решта екзархів чекають у приймальні «у невимовній тривозі та на холоді».

Митрополит Еммануїл повертається о другій годині ночі «у пригніченому стані» й повідомляє, що для зустрічі з Порошенком спецслужби зажадали від нього зняти навіть наручний годинник, а в кабінеті, окрім президента, сиділи Філарет і керівник спецслужб.

Філарет був «непоступливий і непохитний» і «користувався мовчазною підтримкою Президента». Підсумок: «На жаль, ми зазнаємо невдачі».

Усе, чого вимагав Філарет, автор описує якнайдетальніше. Напередодні Зоря зачитав екзархам проєкт комюніке, за яким майбутній «Об'єднавчий собор» обирає предстоятеля, але Філарет залишається «Головою Священного Синоду, Екзархом усієї України з правами Предстоятеля, тобто скликання Синоду, архієрейських виборів, скинень тощо». Митрополит Еммануїл пояснив, що це «стало б безпрецедентним кроком в екклезіології Православної Церкви й ми стали б посміховиськом у всьому Православ'ї». Однак Зоря «наполягав дуже вперто, погрожуючи, що без цього Собору не буде».

І тут автор кидає фразу, яка добре пояснює те, що відбувається: «Парадокс у тому, що представники держави, які багаторазово запевняли, що зрештою переконають старця Філарета, тієї години ні багато ні мало зайняли позицію пана Євстратія. Владика Екзарх залишився сам».

Тобто Порошенко в рішальний момент був готовий віддати Філарету фактичне управління новою Церквою за номінального предстоятеля, аби лише «Собор» відбувся. Фанар від цього відмовився, і це справді важлива точка в усій історії — та, в якій інтереси Константинополя і Києва розійшлися по-справжньому. У Константинопольському Патріархаті чудово розуміли, хто такий Філарет і що він собою являє.

І тут виникає логічне запитання: а чи розуміли це в Константинополі тоді, коли вирішували зняти з Денисенка анафему, визнавши її накладеною з політичних міркувань, а не за розкол? Відповідь, гадається, очевидна.

Розв'язка історії з «Собором» настає вдень 14 грудня в оперативній залі, куди екзархів привезли, знову ж таки, під конвоєм. Порошенко встановлює гучний зв'язок із Патріархом. Згідно зі звітом, Патріарх Варфоломій сказав президенту України: «Я дізнався від владики Галльського про труднощі й шкодую, що проблемна поведінка однієї-єдиної людини доводить, що ви не готові до автокефалії». І далі: «Я не збираюся продавати гідність Патріархату жодному Філарету. І якщо ви не в змозі його приборкати, мені шкода, але мої люди мають поїхати. На Фанарі ми навчилися нікого і нічого не боятися».

Відповідь Порошенка виглядає і дивною, і водночас звичною для українських політиків, які звикли прикривати свої дії погрозами з боку РФ: «Ваше Святосте, ситуація в Україні така, що якщо завтра ми не проведемо Собор, існує ймовірність воєнного втручання з боку Росії, яка побачить нашу слабкість». Патріарх відповів: «Тоді негайно виправте ситуацію».

Далі Порошенко зачитав проєкт листа, який він сам дасть Філарету на підпис.

Згідно з проєктом, той відмовляється від будь-якої посади в новій Церкві, окрім постійного членства в Синоді. Зрештою Патріарх Варфоломій погодився продовжувати, але лише якщо «мої Екзархи запевнять мене, що жодна з привілеїв Матері-Церкви не перебуває під загрозою». Порошенко «негайно радісно попрощався з усіма і поспішив до старця Філарета, щоб самому своїм авторитетом домогтися його підпису». Підпис привезли за годину. Що говорив Порошенко Філарету, ми не знаємо. Знаємо лише, що у 2019 році Денисенко, відроджуючи УПЦ КП, заявив, що його обманули – і Порошенко, і Думенко із Зорею.

Але повернімося до документа і спробуймо оцінити ситуацію. Патріарх Константинопольський у присутності президента та його спецслужб констатує, що Україна до автокефалії не готова. Президент відповідає не церковним, а воєнним аргументом: без «Собору» буде вторгнення РФ. І наступного дня «Собор» усе-таки відбувся. Відбувся не тому, що раптом з'явилася «готовність до автокефалії», а тому, що з'явився підпис, який президент отримав у дев'яносторічного «ієрарха» і який той згодом назве отриманим обманом.

Автор, звісно, радісно повідомляє про це, але читач, який не належить до фанарської делегації, бачить тут інше. Він бачить, що Томос було видано після тиску Порошенка, який використав аргумент про війну, і що сам Патріарх у вирішальний момент знав, що дає автокефалію церкві, яку сам же назвав до неї неготовою.

Є в ситуації й людський вимір, який авторові приховати не вдалося.

Вранці 15 грудня, коли Філарет годинами не підписує саморозпуск і вся площа перед Софією чекає на морозі, автор пише: «У душі ми розуміли такий вчинок. Це було цілком природно. „Київський патріархат“ був для дев'яносторічного ієрарха справою життя та переконань». А наприкінці, коли Зоря «в сльозах» вручає Еммануїлу підписаний текст і каже: «Отче, думаю, ви знаєте, що для нас означає цей текст», – автор відповідає: «Мати-Церква – лікар. Кожна операція завдає болю, але зцілює».

Мине пів року, і «зцілена» УПЦ КП підведеться з операційного столу, оголосивши всю «операцію» незаконною, а «хірургів» та їхніх «помічників» – ошуканцями. Хроніка, сама того не бажаючи, гранично ясно пояснює, чому це сталося.

Статут як інструмент

Суперечки про те, хто писав Статут ПЦУ і кому він вигідний, тривають із грудня 2018 року. Філарет, як ми пам'ятаємо, стверджував, що Статут написано в інтересах Константинополя. Хроніка учасника делегації Фанара, по суті, це підтверджує. Статут справді писали екзархи, «відстоюючи всіма засобами вічні привілеї Святої Христової Великої Церкви», а українські представники лише прийняли цей текст. Остаточну редакцію автор робив сам: «спочатку я виправляв грецькою, а потім їхньою мовою через англійський та український переклади». Український текст Статуту ПЦУ, таким чином, є перекладом із грецької через англійську.

Найodверт­іша частина цього розділу звіту присвячена технології переговорів. Автор називає її «поступками» в лапках і пояснює, що це були лише вивертки для просування інтересів Фанара. Приклад він обирає сам.

У проєкті було написано, що гарантом Статуту є Вселенський Патріарх. Над цією фразою працювали годину. Нарешті Зоря запитав, що вона означає, і Григорій, за його словами, чекав на це питання «з самого початку».

Він заявляє, що «сьогодні в новій Церкві люди вдячні, а завтра прийдуть невдячні й захочуть внести положення, які суперечать Томосу, тому гарантом відповідності Статуту Томосу має бути Патріарх».

Зоря запропонував прописати це детально. Прописали. Проте наприкінці засідання Євстратій визнав, що деталізоване формулювання «стало більш зобов'язуючим, ніж первісне», але змінювати його вже не став. «Мені слід було вдовольнитися первісним», – сказав Зоря. Автор підсумовує: «За допомогою подібних практичних і почасти удаваних „поступок“ було закріплено позицію Святої Христової Великої Церкви».

Фактично ми бачимо тут не переговори, а підкилимні ігри, в яких одна сторона встановлює правила, а інша лише гадає, що бере участь в обговоренні. Про це варто нагадувати щоразу, коли представники ПЦУ кажуть, що Статут відображає волю українського церковного народу.

Другий приклад стосується назви нової структури. Під час фінального редагування Зоря запропонував прибрати слово «Автокефальна» з офіційної назви Церкви, назвавши його «неекклезіологічним». Автор погоджується, але пояснює Патріарху справжню підоплеку: Зоря не хотів цього слова через асоціацію з УАПЦ Макарія. Фанару ж пропозиція Зорі була вигідна, «оскільки „автокефалісти“ – поняття одіозне й неприйнятне». Так нова церковна структура, заради автокефалії якої все й затівалося, залишилася без слова «автокефальна» в назві: одній стороні воно нагадувало про конкурентів, іншій – про схизматиків. Про сам український народ, який нібито прагне автокефалії, у цій ситуації ніхто навіть не згадав.

Третій приклад – саморозпуск – уже згадувався. Але тут варто сказати і про процедурну сторону. Вранці 14 грудня, ще до дзвінка Патріарху, автор з дозволу Еммануїла ставить Павленку умову: до «Собору» мають бути розпущені юридичні особи Київського патріархату та УАПЦ. Юраш пропонує сказати про це представникам цих структур «наодинці, а не перед усіма». Автор відповідає: «Владика Екзарх не зійде на Собор, якщо цього не буде зроблено». Зоря намагається перенести розпуск у рамки Собору або на час після нього, але отримує відмову. Потім українці просять скласти їм проєкт розпуску, і… його складає диякон Патріархату.

Тридцять шість голосів

Про те, як саме обирали Епіфанія, досі було відомо лише з переказів учасників, які розходилися в деталях. Хроніка ж дає цифри від людини, яка сама ставила печатку Собору на бюлетені та «постійно була присутня» під час підрахунку голосів, яким керував єпископ Константинопольського Патріархату Даниїл (Зелінський).

Спочатку митрополит Еммануїл оголосив, що кандидатами можуть бути всі ієрархи, «за винятком двох архиєреїв – Філарета та Макарія». Філарет з місця заперечив: «Невже ми позбавлені права обрання? У всіх тут є ім'я та титул. У мене немає. Чому?» Відповіли йому спочатку митрополит УПЦ Симеон (досить різко), а потім Макарій. Після цього митрополит Еммануїл «з серйозністю та вдячністю зачитав лист митрополита Філарета Вашому Святості, яким той відмовлявся від будь-якої посади в новій Церкві». Так лист, вибитий Порошенком напередодні, було пред'явлено самому Філарету як факт зречення, і зроблено це було перед двома сотнями делегатів.

Потім 121 людина проголосувала за таємне голосування, а 41 – за відкрите. Після цього склали список із трьох кандидатів, у формуванні якого брали участь «ієрархи», «клірики» та миряни: Епіфаній – 81 голос, Симеон – 56, Михаїл Зінкевич – 38.

І тут є цікавий момент: «митрополит» Михаїл Зінкевич відмовився від включення до списку. Наступний за ним за кількістю голосів «митрополит» Димитрій теж відмовився. Далі, за словами автора, відмовлялися всі, «аж до того, що старець Філарет був змушений упрошувати когось із тих, хто отримав по одному голосу, причому навіть без їхнього відома, погодитися на включення до „трьох осіб“, що й сталося».

Тобто третім кандидатом в остаточному списку став людина з одним голосом, яку туди включили, навіть не отримавши її згоди! Вже після цього Філарет «підійшов і, проголосувавши, благословив урну ефектним і символічним жестом». В остаточному голосуванні, в якому брали участь лише «архиєреї» УПЦ КП, УАПЦ і два архиєреї з УПЦ, Епіфаній отримав 36 голосів, а Симеон (Шостацький) – 28.

Із 64 «архієреїв», що голосували, за Епіфанія висловилися 36, тобто трохи більше половини. Симеон, єдиний із двох єпископів, що перейшли з УПЦ, хто висувався, отримав 28 голосів. Вочевидь, крім Драбинка, за нього проголосувала значна частина «єпископату» УАПЦ, а також ті «ієрархи» Київського патріархату, які не хотіли бачити на чолі ставленика Філарета. Якби Михаїл – за хронікою, кандидат «тих, хто противився», – не зняв свою кандидатуру, розклад міг би бути іншим. Зрештою перший «Предстоятель» ПЦУ переміг із перевагою у вісім голосів на виборах, де двох головних постатей виключили заздалегідь, а третього кандидата вписали до списку без його відома.

І це вже не деталь, а пряме запитання: наскільки легітимним було обрання Думенка?

Питання про легітимність слід поставити і у зв'язку з твердженням автора, що на «Соборі» голосували й самі фанаріоти. За його словами, він «наполіг, щоб для Екзархів список було принесено їм, причому посеред процедури, щоб – ні наприкінці, ні на початку – не було видно, як проголосував кожен». Іншими словами, екзархи Константинополя голосували на виборах «предстоятеля» української церкви.

Двоє з «багатьох»

Увесь задум «Об'єднавчого собору» трималася на очікуванні, що єпископат УПЦ розколеться і значна його частина перейде до нової структури. Хроніка показує, звідки бралася ця впевненість і як вона розсипалася на порох.

11 грудня до екзархів приїжджає тоді ще митрополит УПЦ Олександр (Драбинко), якого називають представником «з групи Онуфрія». За словами автора, він «гаряче висловив підтримку канонічним діям Матері-Церкви та повідомив, що потай багато хто бажає приєднатися до нового тіла, але побоюється, з одного боку, що Фанар зрештою не вживе дій для їхнього захисту, а з іншого – що дії Москви щодо можливих „відступників“ будуть нещадними».

Митрополит Еммануїл запевняє Драбинка, що Патріарх, «користуючись своїм правом надавати допомогу через апеляцію поза межами своїх кордонів, ні в якому разі не залишить без неї клириків будь-якого сану, що приєднуються», і просить «у найсуворішій таємниці донести це в усі боки для підбадьорення охочих».

Ввечері українські спецслужби підтверджують «дійсний намір багатьох із групи Високопреосвященнішого Онуфрія прибути на Собор». Потім відбулася вечеря з Шостацьким і Драбинком, оплачена останнім. На вечері були присутні й клірики, «які мали намір піти за ними».

Зрештою, однак, на «Собор» з УПЦ прибули лише все ті ж Шостацький і Драбинко. У хроніці цей факт навіть не обговорюється: автор просто переходить до опису президії, де сидить Симеон «як перший із групи Онуфрія», що складається з нього та Драбинка.

Цей момент важливий із двох причин. По-перше, тут зафіксовано механізм: Константинополь обіцяв єпископам УПЦ захист через право апеляції, тобто через той самий спірний канонічний інструмент, на якому тримається вся фанарська аргументація в українському питанні, а інформацію про настрої єпископату отримував від українських спецслужб.

По-друге, тут видно, наскільки картина, яку малювали екзархам, розходилася з реальністю. І Драбинко, і спецслужби говорили «про багатьох». За їхніми словами, громадська думка «гаряче підтримувала» все, що відбувалося. Але на «Собор» прийшли лише двоє з 98 (на той момент) єпископів УПЦ, що по суті не виходить за межі статистичної похибки.

Показова й зустріч із «єпископами» УПЦ КП увечері 13 грудня. «Митрополит» Михаїл приїхав із сімома «архієреями», які в документі названі «з числа тих, що противилися». З'ясувалося, що «вони не мали жодних відомостей та інформації про перебіг обговорень», «боялися висловлювати свою думку голосуванням, оскільки сивочолий старець Філарет нав'язував їм відкрите голосування» і «демонстрували душевну неготовність». «Митрополит» Антоній (судячи з усього, Махота), за словами автора, «розчулив усіх»: «Ми стільки років живемо в розколі, в темряві й тіні, як полонені свого вибору… Ми звикли до стану розколу і ніби до самодостатності. Ми часто не усвідомлюємо свого плачевного стану. Допоможіть нам хоча б зрозуміти наші проблеми».

Це вимовляє чинний «архієрей» Київського патріархату. Автор наводить ці слова як зворушливе свідчення покаяння. Але насправді вони звучать інакше: «єпископат», який Константинополь одним синодальним рішенням визнав канонічним (без покаяння і перерукопокладення), сам називав свій стан розколом, темрявою і полоном усього за 48 годин до Собору. Це визнання досі ніколи не звучало публічно.

Так уже було

Історія Церкви знає чимало актів, ухвалених під тиском світської влади. Хроніка мимоволі ставить київські події в цей ряд, і корисно згадати, чим такі акти закінчувалися.

Найближча паралель – і найнезручніша для Фанара – 1589 рік.

Патріарх Константинопольський Єремія II приїхав до Москви по милостиню і провів там понад пів року фактично в становищі почесного бранця. Цар Федір Іоаннович і Борис Годунов домоглися від нього заснування Московського Патріархату, і Єремія, за свідченням джерел, погоджувався неохоче й під тиском. Константинополь потім століттями нагадував, що патріаршество Москві було дано «за скрутних обставин». Хроніка грудня 2018 року описує ту саму схему із дзеркальною точністю: екзархи в резиденції глави держави, вилучені телефони, заборона на виїзд, президент, який у присутності глави спецслужб домагається потрібного рішення. Різниця лише в тому, що Єремії знадобилося пів року, а Еммануїлу вистачило однієї ночі та телефонного дзвінка.

Якщо Фанар вважає акт 1589 року вимушеним і через те хибним, йому доведеться пояснити, чим від нього відрізняється акт 2018 року.

Друга паралель – Флоренція 1439 року. Імператор Іоанн VIII Палеолог привіз грецьку делегацію до Італії заради військової допомоги проти турків і домігся підписання унії. Аргумент був той самий, що й у Порошенка: якщо не підпишете, прийдуть вороги. Підписали всі греки, за винятком святителя Марка Ефеського. Повернувшись додому, ті, хто підписав, один за одним зрікалися своїх підписів, а народ унію з католиками так і не прийняв.

Лише через чотирнадцять років Константинополь упав. Військовий аргумент у церковному питанні виявився нікчемним, а підписи, поставлені під його тиском, не вартували паперу, на якому були написані.

Є й третя паралель, ближча за часом. У 1870 році султанський фірман започаткував Болгарський екзархат, а в 1872 році Константинопольський собор оголосив болгар розкольниками, засудивши «етнофілетизм», тобто підпорядкування церковного устрою національному принципу. Розкол тривав 73 роки. Для Фанару він став непорушним свідченням того, що Церква не може створюватися державою за національною ознакою. У Києві в 2018 році нову Церкву продавив президент країни за участі спікера парламенту та інших посадовців – і продавив за суто національною ознакою. Слово «автокефальна», як ми бачили, із назви прибрали з тактичних міркувань. Але прибрати слово простіше, ніж прецедент: болгарська історія від цього нікуди не поділася.

Четверта паралель – Естонія 1996 року. Вона показує, чим у таких випадках зазвичай усе закінчується. Константинополь відновив свій Томос 1923 року та започаткував паралельну структуру на канонічній території Московського Патріархату. Москва розірвала спілкування з Константинополем, а за кілька місяців сторони домовилися про дві паралельні юрисдикції. В Естонії це було можливо, тому що йшлося про десятки парафій. Але в Україні йдеться про тисячі парафій і десятки монастирів! Саме тому «естонський компроміс» в українському масштабі виявився неможливим. Чому – пояснює учасник фанарської делегації в Києві: увесь розрахунок Константинополя будувався на масовому переході єпископату УПЦ, якого зрештою не відбулося.

Нарешті, варто згадати, як сам Константинополь переживав тиск світської влади. Патріарха Костянтина VI у 1925 році вислали з Туреччини як «обмінювану особу». Патріарха Максима V у 1948 році змусили піти під приводом хвороби, а його наступник Афінагор прилетів з Америки на літаку президента Трумена. Фанар пам'ятає ці події як приниження та насильство над Церквою. Проте в Києві охоронці цієї пам'яті не висловили ані найменшого протесту, коли держава організовувала церковний собор, а їх самих фактично тримала в заручниках.

Ще раз: у всіх перелічених випадках підсумок був однаковий. Акт, ухвалений під тиском, сам по собі не зникав, але й потрібної повноти для Церкви не набував. Він залишався предметом суперечки для наступних поколінь, доки Церква не знаходила сили або підтвердити його вільно, або скасувати. Київський акт 2018 року поки що не підтверджений жодним із цих способів, і звіт Патріарху Варфоломію дуже добре пояснює, чому його так важко визнати вільним.

Хто і що тут прочитає

Документ, написаний для одного читача, набув публічності, і кожен знайде в ньому своє.

Москва знайде підтвердження всьому, що казала з 2018 року: «Об'єднавчий собор» був державним заходом, автокефалію надано під тиском і з використанням політичних, а не церковних аргументів (без «Собору» нібито нападе Росія), екзархи діяли в контакті зі спецслужбами, єпископат УПЦ намагалися переманити обіцянками захисту. Для Москви цей документ цінніший за будь-яку власну заяву, бо написаний противником. Єдине, про що Москві доведеться промовчати, – паралель з 1589 роком, яка б'є по ній не менше, ніж по Фанару.

Церкви Сербії, Антіохії, Польщі, Болгарії, Грузії та інші, що не визнали ПЦУ, отримають аргумент, який їм давно потрібен. Їхня позиція завжди зводилася до того, що питання не в Москві, а в способі, яким було створено нову структуру в Україні. Саме цей спосіб і описує звіт Патріарху Варфоломію.

Інакше стоїть справа з Александрійською, Кіпрською та Еладською Церквами, які визнали ПЦУ: для них документ вкрай незручний. Публічно вони, найімовірніше, промовчать. Але всередині цих Церков чимало єпископів, які погоджувалися на визнання з важким серцем і під тиском, а то й зовсім відмовилися його підтримати. Для них звіт стане ще одним аргументом проти подальшої легітимації українських розкольників.

Найскладніше ситуація виглядає для ПЦУ. Для неї документ не просто незручний, а прямо руйнівний. З нього випливає, що Статут писали греки й перекладали через англійську, що «поступки» були удаваними, що назву скорочували з тактичних міркувань, що «Предстоятеля» обрали 36 голосами при виключенні двох головних претендентів, що «єпископи» ПЦУ за два дні до «Собору» називали свій стан розколом. Кожна з цих деталей давно обговорювалася, але документальних підтверджень у обговорення не було. Тепер вони є, і надані вони самими фанаріотами.

Замість епілогу

Залишається головне питання – що відповість Фанар. Грецькі колеги мають рацію: мовчання в такій ситуації теж відповідь, і далеко не найкраща. Спростувати документ можна лише одним способом – надати факти, які йому суперечать. Але спростовувати доведеться не «московських пропагандистів», а власного клірика, нині митрополита, який писав не для публіки, а для свого Патріарха.

А якщо документ справжній, то Константинопольському Патріархату належить визнати очевидне: ПЦУ народилася не з «великої радості» і не з волі українського церковного народу, а з нічних переговорів під наглядом спецслужб, телефонного дзвінка з оперативного залу та підпису, отриманого від дев'яностолітнього старця в обмін на обіцянки, які сам він потім назвав обманом.

Минуло майже вісім років. Хроніка одного тижня виявилася хронікою помилки, яку Фанар учинив свідомо. І чим довше він мовчатиме, тим очевиднішим стане, що сказати на своє виправдання йому нічого.

Читайте також