Етнофілетизм: єресь 1872 року та сучасні парадокси Фанара

Болгарська схизма – джерело єресі етнофілетизму. Фото: СПЖ

Наприкінці літа – на початку осені 1872 року в Константинополі відбулася подія, яка назавжди змінила правила гри в православному світі. За великим дубовим столом патріаршої резиденції зібралися лідери грецького духовенства. Вони підписали документ, який вперше в історії засудив націоналізм всередині Церкви. Це явище назвали етнофілетизмом – від грецьких слів «народ» і «плем'я». Через півтора століття цей текст читається як ніколи гостро, оскільки питання, піднесені в дев'ятнадцятому столітті, несподіваним чином резонують із сучасною риторикою самого Константинополя.

Як світська влада легалізувала церковний розкол

Конфлікт, що став причиною скликання Собору, заварився не у вівтарях, а в кабінеті османського султана. У 1870 році Абдул-Азіз видав указ про створення незалежного Болгарського екзархату. Болгарське національне відродження вимагало церковної незалежності: люди втомилися від того, що вище духовенство складалося суцільно з греків, а слов'янська культура на парафіях пригнічувалася.

Султан пішов їм назустріч і вписав в указ безпрецедентний пункт: він дозволив парафіям самим голосувати, до кого належати – до греків чи до болгар.

Фактично світська влада легалізувала формування церковних структур не за територіальною, а за національною ознакою.

В одному місті могли законно існувати дві паралельні юрисдикції. Незабаром болгарський екзарх в односторонньому порядку проголосив незалежність, і Фанар відповів жорстко.

На Великому Помісному Соборі 1872 року Константинопольський, Александрійський та Антіохійський патріархи, а також архієпископ Кіпрський оголосили болгар розкольниками. З східних патріархів документ відмовився підписати лише Єрусалимський патріарх Кирил II. Він покинув засідання, не бажаючи оголошувати схизму, за що незабаром поплатився: під потужним тиском Константинополя та османського губернатора власний Синод позбавив його кафедри.

Офіційний документ Собору (Орос) дав чіткий діагноз: ділити Церкву за національною ознакою – це єресь.

Логіка спиралася на давнє правило «одне місто – один єпископ», де національність пастви не має значення. «Ми відкидаємо і засуджуємо плем'яний поділ... Тих, хто приймає такий поділ... ми проголошуємо справжніми схизматиками», – проголошував текст.

Історична іронія: що залишилося за кадром

Але за гучними словами ховалася одна історична іронія, на яку сьогодні звертають увагу багато дослідників. Собор засудив болгарський націоналізм, але технічно обійшов мовчанням свій власний.

Серед підписантів Оросу не було жодного негрецького ієрарха. Історики та каноністи часто відзначають: Фанар у ті роки сам активно проводив політику елінізації (огречування) слов'янського та арабського населення імперії.

Питання про те, де закінчується природне право народу на свою мову і починається єресь національної переваги, грецькі ієрархи перед собою не ставили.

Собор захищав територіальний принцип управління, але не став прописувати канонічні межі культурного домінування. Цей пробіл у документі виявився міною сповільненої дії.

Сучасні парадокси: від «рівного» до «Першого без рівних»

Якщо перенестися з дев'ятнадцятого століття в двадцять перше, ситуація починає виглядати ще парадоксальніше. Церковні аналітики все частіше вказують на те, що сучасна богословська риторика Константинопольського патріархату вступає в складний конфлікт із тим самим Оросом 1872 року.

Яскравий приклад – концепція, висунута в 2014 році митрополитом Елпідофором (Ламбриніадісом), нині архієпископом Американським. У своєму богословському есе він запропонував розглядати Вселенського Патріарха не як традиційного «першого серед рівних» (primus inter pares), а як «Першого без рівних» (Primus sine paribus).

Ця авторська концепція, що викликала бурхливі суперечки в академічному середовищі, обґрунтовує над-юрисдикційну владу однієї кафедри, проводячи пряму аналогію з місцем Бога Отця в Святій Трійці. Позиція смілива, але не має загальноправославного соборного консенсусу.

Паралельно з просуванням концепції виключної влади, в офіційних промовах представників Фанара все частіше звучить акцент на культурній виключності. В обіг активно введено термін «Роміосіні» – візантійська елінська спадщина, яка позиціонується як еталонна матриця для всього православного світу.

Кульмінацією цієї риторики стала промова Патріарха Константинопольського Варфоломія 21 жовтня 2018 року. Звертаючись до представників грецької діаспори в Стамбулі, він промовив фразу, дослівно зафіксовану в офіційній стенограмі: «Наші брати слов'яни не можуть терпіти першості Вселенського Патріархату і нашої нації в Православ'ї» (у грецькому оригіналі використано слово γένος — рід, нація, народ).

Питання без готових відповідей

Тут каноністи та історики змушені покласти на стіл два документи поруч. З одного боку, існує постанова 1872 року, яка категорично засуджує ситуацію, коли національна приналежність ставиться вище єдності Церкви і використовується для отримання особливого статусу. З іншого – ми бачимо сучасні авторські концепції Фанара про «Першого без рівних», які в публічній площині підкріплюються тезами про особливе першість конкретної нації (роду) в Православ'ї.

Зіставляючи ці факти, варто поставити закономірне питання: чи не є твердження культурного та адміністративного першості однієї нації тим самим етнофілетизмом, який був так суворо засуджений півтора століття тому?

Болгарська схизма тривала 73 роки і була знята лише в 1945-му, коли змінилася політична реальність. Це доводить, що жива історія завжди складніша сухих постанов. Документ 1872 року залишається найважливішим застереженням проти поділу Церкви за паспортом і кров'ю. Однак сьогодні він перетворився на суворе історичне дзеркало, в яке авторам сучасних теорій про виключність однієї нації чи кафедри варто б дивитися набагато частіше.

Читайте також